Віденський бал у сатани: Чому Київ боїться екстрадиції Фірташа до США

Відень — місце випадкових зустрічей

Автор Без Табу розтлумачує, чому можлива екстрадиція Дмитра Фірташа до США так непокоїть українську владу, а також чому на Банковій на вважають скандального олігарха злочинцем.

Вибори – це не лише палкі промови, обіцянки золотих гір, роздача гречки та викриття, від яких стає моторошно. Перш за все варто говорити про можливість зробити максимально вдалу політичну інвестицію. Передвиборча кампанія завжди коштувала чимало: реклама, поїздки по регіонах, нормальне функціонування штабів на місцях, якщо кандидат справжній, а не технічний. І найкраще звертатися по допомогу до якогось впливового олігарха, аніж цілком покладатися на адмінресурс. Принаймні, так продовжують вважати окремі члени поточної політичної еліти.

Про справу Дмитра Фірташа чимало українців вже встигли забути. Хіба що в грудні минулого року у новинах одним рядком нагадали про виграну у віденському суді апеляцію та призупинення екстрадиції з Австрії до США. Життя під підпискою про невиїзд (а пізніше й під домашнім арештом) комусь могло здатися не найкращим варіантом, однак практика показала, що система є працездатною не лише в режимі ручного керування. Навіть скандально відомий «Титан» в окупованому Криму працював, нехай і з перебоями та ризиком завдати шкоди місцевому населенню, який втілився в реальність.

Американці на певний час неначе втратили інтерес до фігуранта резонансного кейсу. І справді, якби вони хотіли неодмінно покарати людину, що дала багатомільйонного хабара в обмін на отримання ліцензії на видобуток титану в Індії, то давно б це зробили. Ордер на арешт Фірташа було видано п’ять з лишком років тому, коли Янукович насолоджувався перебуванням у м’якому президентському кріслі, а народ не думав про революцію. Кримінальне провадження за фактом корупції відкрили ще раніше. У Відні олігарх по суті застряг ще з часів перемоги Майдану. Тож чому потреба розморозити процес екстрадиції за допомогою суду ЄС виникла саме зараз?

Цінний кадр — Дмитро Фірташ лишється у Відні, але незбаром все зміниться

Вашингтон турбує нескінченна «Холодна війна» із Москвою. Трамп може скільки завгодно загравати із кремлівським коротуном, називаючи його «політичним лідером своєї мрії», однак абсолютна більшість американських політиків вважає інакше. Підсудний український мільярдер за сприятливого збігу обставин може стати цінною зброєю на полі нафтогазового бою, адже має тісні ділові стосунки з «Газпромом». Дехто міг би помріяти навіть про прямий вихід на Путіна, та навряд це можливо з урахуванням того, що московський диктатор під час рідкісних згадок про бізнес-партнера Льовочкіна навіть прізвище його вимовляв неправильно – «Фіртеш».

Якщо справа таки дійде до тісної співпраці, то олігарх може уникнути найбільш суворого з можливих покарань у вигляді 50 років позбавлення волі та конфіскації усього майна. Дійсно усього, адже спецслужби США мають на руках найбільш повний та актуальний список пов’язаних із ним офшорних компаній. Американці – люди все ж ділові, послугою на послугу можуть відповісти легко. Варто лише допомогти зі створенням додаткового важелю тиску на Кремль, аби РФ не надто заважала просуванню експансії американського зрідженого газу до Європи.

Втім, підозріле шарудіння серед українського політикуму дає привід подумати й про можливе бажання Штатів вплинути на прийдешні президентські та парламентські вибори. Ця версія навряд чи мала б право на життя, якби не озвучування побоювань Банкової за допомогою традиційно неврівноваженого нардепа Олега Барни. На перший погляд, комусь може здатися, що допис у соцмережі був не більш ніж наслідком чергового панічного нападу. Однак технологія донесення думок влади до мас через навіженого давніша навіть за християнство, тому й працює безвідмовно.

Голосом Барни говорить Банкова

По правді кажучи, «маніфест Барни» є чудовим від початку до кінця. Тут і страхи щодо контролю владних структур України з боку США та масового заходження закордонного капіталу, і традиційний плювок в бік «грантожерів». Але головне, що ані в БПП (а пан Барна є представником саме цієї політичної сили), ані в Адміністрації президента Фірташа злочинцем не вважають. Нічим іншим декларацію бажання повернути мільярдера до України та судити за українськими законами пояснити неможливо. Всі ж розуміють, що одного дзвінка від умовного Олексія Філатова вистачить, аби одіозного бізнесмена звільнили з-під варти без підписки про невиїзд зі сміховинною сумою застави, якщо він таки повернеться на батьківщину.

Саме зараз варто згадати про віденські зустрічі. І про ту, що точно відбулася чотири роки тому, коли Фірташ не лише зголосився стати спонсором передвиборчих кампаній Порошенка та Кличка, а й виставив вигідні для нього зустрічні вимоги. І про ту, що мала відбутися, але жодних підтверджень ми не дочекалися. Так-так, мова про візит президента на бал на запрошення австрійського колеги ван дер Беллена і купу часу між офіційними заходами, який можна було використати для перемовин з ситуативним партнером щодо подальшої стратегії. Вибори на носі, а покладатися винятково на один ресурс все ж ризиковано та небезпечно.

Буде кумедно, якщо в підсумку виявиться, що «власник заводів, газет та пароплавів» цікавив США винятково у контексті його корупційних оборудок за межами України, а зовсім не для тиску на росіян. Для когось це може навіть вилитися у повільне політичне самогубство. Чи варто було роками заперечувати наявність спільних справ та спонсорських внесків, аби з переляку засвітити усю схему?

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець